Osvita.ua Блоги Владимир Белый: финансовый вектор нового образования
Владимир Белый: финансовый вектор нового образования

Проблема финансирования не только в нехватке денег. Проблема в их использовании

Владимир Белый: финансовый вектор нового образования

Автор: Владимир Белый, заместитель директора по УВР физико-технического лицея г. Херсона.

Фінансовий вектор нової освіти України: принцип «гроші ходять за учнем».

Щоб заробити на життя, потрібно працювати.
Але щоб розбагатіти, потрібно придумати щось інше.

Альфонс КАРР.

Так є! (у чім проблема?)

Проблема фінансування освіти України не тільки у браку грошей. У не меншій мірі – це проблема вміння їх використовувати: «Як отримати від нас податки, яких ми не можемо платити, щоб витратити їх на те, що нам не потрібно?» (з фольклору американців про свій Конгрес). У нашому контексті це про 800 ВНЗ сучасної України проти бувших 700 на теренах всього Радянського Союзу чи про не тільки сільські, а й міські «середні» школи на 80–120 учнів, а то й того менше!

А ще виявляється, що гроші люблять справедливість: сучасні аналітики (Джон Ролз «Теорія справедливості», Олександр Аузан «Критерії справедливості» та інші) все більше говорять про справедливість як категорію економічну. Тобто, про гроші, котрі здатні формувати якісний рівень суспільних відносин через їхні потуги бути продуктивними. Саме через утвердження справедливості вибудовуються умови такої суспільної співпраці, на котру більшість людей повністю погоджується.

У якій ще сфері діяльності більше, ніж в освітній закладаються первинні поняття справедливості? У чому її основні ознаки?

Перше, - у свободі вибору. І учні, і вчителі повинні мати свободу щодо того, що їм пропонується: можуть прийняти, а можуть і відмовитись.

Друге, - у можливості мати вибір щодо інших шляхів до мети. Як окремий вчитель, так і колектив вчителів чи учнів можуть досягати означеної суспільної мети зовсім не так, як більшість.

Третє, - у реальних соціальних можливостях вертикального росту (кар'єра, гроші, визнання і т.п.).

От, тільки з чим - чим, а зі свободою у нашій освітній системі катастрофічні проблеми. Тому і маємо замкнене коло: «не має свободи – бракує грошей, бракує грошей – відсутня справжня свобода».

І справа не тільки у малій загальній кількості грошей на освіту. Найгірше, що гроші «розподіляються» як перспективним, освітньо-продуктивним закладам, так і природно неспроможним до справжньої освітньо-результативної роботи. На загальнонаціональному рівні у нас як працювали замість конкуренції спроможностей, так працюють й донині зрівнялівка та страхофобії до змін (люди ж будуть скаржитись).

Чому так? (причини проблеми)

Фактор людської взаємодії є визначальним, а в освіті особливо. Найбільшу віддачу в освіті принесуть гроші, що будуть вкладатись у покращення живої взаємодії педагогів з учнями, а не у прикраси на стіни чи модерні засоби вираження думки. Щоб було ЩО виражати попереду турбот про засоби вираження (комп'ютери) важливо подбати про носів думки: вчителів та учнів. А цей факторний вектор як канал ефективного використання фінансових потоків зовсім ігнорується. Окрім того не приділяється жодної уваги до непрямих форм фінансування самоосвіти педагогів, а яка система освіти якщо не вчаться самі її носії? І все це на фоні надзвичайно високого рівня експлуатації вчителів: освітяни України вже друге десятиліття безрезультатно сподіваються на повноцінне введення у дію положень Закону про освіту щодо грошової винагороди своєї праці.

Хоча й цього адекватним інвестуванням у суспільний проект «Сучасний вчитель» назвати важко: мова про вчительські гроші у нас і там. «Там» - це не тільки за кордоном, а й у нашій промисловості. Щодо «середньої у промисловості», то усім без пояснень зрозуміло: мова про заробітки під час стандартного робочого тижня. Тобто, йдеться про роботу на роботі з подвійними виплатами у святкові чи вихідні дні. Організаторам праці у промисловості і в голову не прийде планувати обов'язкову діяльність своїх співробітників по наведенню порядків у мікрорайоні, виконанню посадових функцій працівниками після «дзвінка» чи вдома у вечірні часи та багато іншого.

Так само ніхто не буде додаткові приробітки плюсувати до купи, щоб видати те за тарифний розмір. А ще, промисловики йдучи вранці на роботу не мають турбот щодо відновлення у пам'яті науково-теоретичного базису до діяльності протягом дня: вони щоразу роблять одне і теж роками і часто-густо зовсім не переймають складнозмінним науковим змістом.

Крім того, практично ніхто з них не витрачає своєї внутрішньої енергії на те, щоб переконувати та морально вмотивовувати до роботи своє оточення: або ти є вмотивованим, або звільняєшся. Теж саме й щодо професійний вмінь: або ти вмієш робити справу, або беремо (шукаємо) іншого.

Зовсім інакше в учителя з учнями: усім добре відомо про зовсім іншу, більш сувору вчительську долю. Тому світова практика обов'язково передбачає гідний розмір тарифної ставки вчителя (не плутати із заробітною платнею за рахунок перевантаження несумісного як із граничним станом здоров'я, так і з хоча б мінімальною якістю роботи). Мені особисто випало пізнати один із закордонних варіантів гідного ставлення до вчителя: три роки роботи по 19,5 годин на тиждень з фізики та хімії у класичному ліцеї Алжиру. У ті часи арабів ще навчали мовою бувших колонізаторів - французькою.

Тому-то через призму спогадів свердлить розум думка: як стиль поведінки наших працівників ДАІ у порівнянні з культурою, доброзичливістю та відсутністю корисливості їхніх алжирських колег зовсім не видається привабливим, так і ставлення нашої держави до своїх вчителів усвідомлюється не інакше як безсоромна експлуатація.

Грошей для вчителя - «кіт наплакав», зате безапеляційної вимогливості - «повна торба». Навіть введення у повному обсязі ст.57 Закону про освіту не дозволить вчителю вийти з пригнобленого стану експлуатації на рейки гідного життя (індивідуальне житло, автомобіль, час та гроші на літературу, відновлення власних та родини життєвих сил за рахунок тарифної ставки). А як наша влада хитро гасить ініціативу щодо 80-ти відсоткового рівня пенсійного забезпечення: «Вчительству є не вигідним статус державного службовця» кажуть нам «турботливо». А що ж вам заважає призначити ТЕ без такого статусу як ТЕ роблять в інших краях: було б бажання?

Якось паралельно з основною роботою у ліцеї випало додатково займатись організацією розвивальної освітньої роботи в одній промисловій столичній кампанії. Досвід виявився цікавим та корисним ще й тим, що пізнав скільки педагогічно обдарованих чоловіків проходять мимо як школи, для якої були б надцінним ресурсом, так і власної можливості до блискучої особистісно-суспільної самореалізації. Поставало питання: «Чому потужний чоловічий інтелект із яскраво вираженою педагогічною спроможністю не йде у систему шкільної освіти?» Є очевидним - інтелектуал з педагогічними задатками не прививається у школі з двох причин:

  • По-перше – це нежиттєздатність розміру державної СТАВКИ вчителя (ще раз - не плутати із загальним заробітком, що досягається перенавантаженням);
  • По-друге – це відраза здорового творчого інтелекту, котрий знає собі ціну, до атмосфери де панує показна псевдодіяльність (паперотворчість та постійні наради про все загальне та, одночасно, ні про що конкретне).

Так має бути! (задум щодо проблеми)

Щодо фінансування власне навчання учнів, то замість бюрократичного розподілу грошей визріли умови до застосування принципу «гроші ходять за учнем», де головним є не самі гроші, а учень (студент), котрий вибирає заклад. Така схема є впливовою не так на порядок роботи з грішми, як на рівень діяльності педагогічного колективу та на формування природовідповідної змістовності шкільного простору: не діти для того, щоб у школі їх «робили людьми» (повчальна педагогіка), а школа для дітей (батьків) як осередок продуктивної розвивальної співпраці. Саме останнє зробить школу сучасною суспільною структурою як ресурсний елемент мережевої суспільної самоорганізації, замість архаїчної зовнішньої ієрархічності, котру можна утримати лише зовнішніми примусовими зусиллями.

Щодо фінансування власне додаткової підготовки дорослих працівників, то ми теж дозріли, щоб подолати низьку її ефективність. Як саме? Завдяки організації корпоративної системи навчання, за якої керівник закладу стає прямо у цьому зацікавлений. Ми підійшли до усвідомлення того, що традиційні механізми мотивації зовнішньої природи не повинні бути як єдиними, так і головними.

Давайте зробимо так! (ескізи адекватних проблемі конструктів)

Щодо фінансуванні освіти за принципом «гроші ходять за учнем», то суспільство виграє у якості як витрачання грошей, так і свого кінцевого освітнього «продукту», бо спроможемося до системної відповідальної автономності. Щоб не спрофанувати сутність принципу достатньо, ЩОБ… учень (студент) вибирав, а:

  • один державний орган лише фіксує його вибір;
  • другий, у іншій будівлі, - перераховує відповідні кошти на бухгалтерію закладу;
  • освітній заклад автономно, у досягнутих обсягах фінансування, реалізовує свою суспільну місію. Педагогам на чолі з керівником залишиться лише зосередитись на результативності підготовки своїх учнів (студентів) через призму критеріїв, залежних від батьків (роботодавців), а не на теперішньому налагодженні стосунків з причетними до освіти чиновників. Так укорінюватиметься принцип цілепокладання на місію (освітню підготовку молоді) замість архаїчного принципу позиціювання (своя сорочка ближче до тіла) не тільки щодо суспільства в цілому, а й відносно кожного окремого осередку.

Видається казково-нереальним?

Сказав би так, якби забув як ще недавно видавалась нереальною електронна форма отримання заробітної плати та різноманітні електронні форми її реалізації на ринку послуг.

Був час, коли доводилось читати у закордонній пресі про те, що у Радянському Союзі не запроваджують електронні платежі, бо владні службовці не зможуть користуватись неофіційними грошовими потоками. А де тепер, не тільки готівковий обіг, а й весь Радянський Союз? Незмінними залишаються лише зміни.

Щодо фінансування самоосвіти педагогів, то введення практичних форм самомотивації є тим імпульсом, котрий змінює ситуацію на перспективнішу. При цьому зовнішнім імпульс залишається лише як суспільна підтримка тієї чи іншої ФОРМИ самомотивації до навчання.

Як саме? 

За змістом навчання. Сучасна за духом та відповідальна перед своєю місією організація обов'язково передбачає у своєму бюджеті кошти на додаткове навчання своїх співробітників. Щоб вони не витрачались неефективно заклад, наприклад, видає адекватну своїм потребам збірку. А далі замість традиційного «почитали, послухали та розійшлись» треба діяти НЕСТАНДАРТНО і не поджуватись з тим, щоб все залишалось без змін (мовляв: освіта не дає прямих дивідендів):

1. Керівник освітньої служби закладу розробляє конкретні завдання для письмової проробки усіх розділів збірки.

2. Співробітники залучаються (не плутати із зобов'язуються) до виконання завдань.

3. Керівник навчальної роботи перевіряє обсяги виконаного і визначає розмір освітнього бонусу кожного учасника програми.

4. Керівник закладу затверджує сітку освітніх бонусів своїх працівників. 

5. З цього моменту кожен учасник програми отримує можливість замовити цікаву йому працю відомих авторів за рахунок свого освітнього бонусу, тобто за кошти закладу, передбачені на освітні програми.

6. Відповідальний працівник купує необхідні видання і передає спочатку керівнику освітньої служби. Той знову розробляє письмове завдання, але вже лише тільки на працю загалом, а не на всі розділи книги.

7. Заявлена книга та завдання до неї передаються співробітнику. Працівник після опрацювання цікавої йому теми повертає книжку до бібліотеки закладу, а виконане завдання віддає керівнику освітньої служби.

8. Керівник освітньої служби визначає розмір нового освітнього бонусу цього працівника і процедура, тепер вже, самовмотивованої освітньої роботи повторюється в автоматичному режимі.

Зрозуміло, що віднайти зацікавлених у самоосвіті працівників серед керівного ядра організації не є проблемою. Також не зможе не спрацювати природній потяг керівників підрозділів до того, щоб розповсюдити подібне і на своїх працівників більш базового рівня. Така внутрішньо-корпоративна тактика підтримки самоосвітнього потягу ініціативних працівників створюватиме середовище неформальної безперервної освіти дорослих протягом усього життя.

В чому переваги особистісно-орієнтованої освітньої корпоративної тактики?

В тому, що питання самоосвіти переноситься з рівня індивідуальної зацікавленості у площину колективного: тримається фінансово на підтримці колективу. Саме це і дозволяє такій тактиці слугувати основою для загально-корпоративної СТРАТЕГІЇ: людина самореалізується як ЛЮДИНА через суспільно-економічну діяльність.

Ми можемо навести безліч розумних доказів, що до такого наші «люди ще не доросли» тощо, але сказати, що самомотивація – це щось від ілюзій було би нечесним як по відношенню до справжньої природи людини людяної, так і до законів розвитку суспільно-економічних відносин.

Щодо фінансування закладів, то існує немало українських колективів, котрі на радість громади успішно доповнюють традиційну пострадянську організацію освіти школярів інноваційними організаційними ресурсами. Саме це докорінно змінює на краще щоденну живу взаємодію педагогів та їх учнів. Але все це робиться за рахунок грошей, що додатково виділяються батьками учнів чи місцевою громадою. Гірко від того, що навіть якщо для якогось активного колективу вони (гроші) сьогодні є, то це зовсім не означає, що так буде і завтра. А з таким невтішним «завтра» зникне і сьогоднішня висока ефективність навчально-виховної роботи окремих ініціативних колективів.

Суспільно-державна модель управління освітою повинна враховувати, що так званий державний бюджетний кошт має єдині витоки – податки з працюючого населення. А тому навчання дітей завжди відбувається за кошти батьків та інших їхніх дорослих партнерів, а не державно-гіпотетичного чиновника.

Щодо впливу моделі влади на фінансування освіти.

Чому так погано вирішуються питання фінансування праці вчительства? Для відповіді врахуємо, що жодне явище не можливо зрозуміти аналізуючи лише поверхневі його ознаки. Не зазирнеш у внутрішню глибочінь – не отримаєш істинного розуміння. Тому звернемось до наступного: хто є лідером в учнівському колективі?

Більшу частину часу – вчитель. У всякому разі як мінімум формально, за статусом. Коли вчитель є дійсно сильною та розвиненою особистістю, то за ним і роль неформального лідера. Така атмосфера на роки занурює дітей у зразки дійового природного лідерства і за рахунок ефекту «солоного огірка» формує відповідне ставлення до дійсності на все наступне життя: я співпрацюю лише з владою природної сили. Тут важливо не сплутати поняття суспільної сили, що є похідною від резонансного єднання мільйонів зі своїми лідерами із насадженням грубої поліцейської сили залякуванням: по-справжньому сильні не галасують і не нагнітають страхів та жахів, а впевнено роблять свою справу.

Укрупнення українських шкіл в освітніх округах – це шлях до стану, з якого виростатиме сила відповідальної автономності. Такі умови здатні забезпечувати лише сильні особистості. От, тільки внутрішня сутність сучасної суспільної моделі влади є опозиційною до природи автономних закладів освіти.

З одного боку школі не досягти якісної роботи без відповідальної автономності, а з іншого – на такому фундаменті народжується інноваційна постдемократична влада горизонтальної технологічної природи – влада партнерської співпраці зацікавлених. До речі, один з афоризмів, що вище спеціально взято зі статті «Педагогічне свинство» пана Віктора заради резонансної підтримки суспільних імпульсів до новітньої ментальності освітян. Від традиційної влади чекати на самоеволюцію не має сенсу, бо хто ж буде «пиляти «гілку» традиційної ієрархічності, на якій сам сидить»?

Донині у світі (в Україні теж) не тільки залишається, а й за інерцією підтримується модель влади, за якої вона є аморфною щодо духу, моралі та дійової продуктивності людей. Позитивно міцні люди - це особистості продуктивні за внутрішньою природою, а для традиційних владних технологій природної потреби у продуктивних формах діяльності не має. Для «успішної» роботи у владній державній системі досить і здатності «трибуна» та вміння проводити засідання різноманітних комісій тощо. Власне суспільно-владні функції забезпечують дорогі та неповороткі бюрократичні механізми експлуатації більшості меншістю. Творчі та продуктивні суб'єкти реалізуватися у таких умовах не можуть. Вони те роблять через сферу бізнесу чи у творчо-продуктивному секторі, бо там можуть жити не засіданнями та деклараціями, а через природну для них інтеграцію у мережну співпрацю - гнучко, швидко та творчо. Власне таких людей і не багато, бо традиційна школа далека до стану, щоб створювати їх «перевиробництво».

Зрозуміло, що традиційна влада підсвідомо все це чудово розуміє, а тому ще довго буде фінансувати освіту за остаточним принципом. От, як настануть критичні для суспільно-економічної спроможності держави часи, тоді під дією «інстинкту самозбереження» суспільство передасть владу орієнтованим на продуктивність лідерам і зробить це у такій постдемократичній формі, що вони від того не зможуть відмовитись. Саме з цього моменту в освіті фінансова політика на «виживання» зміниться політикою розвитку: починаючи саме з розвитку життя вчительського.

Це для того, щоб самим собі нагадати: не достатньо передати «Білу книгу» формальній владі. Є сенс робити це лише з тією владою, котра якщо й не знає ЯК сконструювати по-сучасному національну освіту, то хоча б по-справжньому того ХОТІЛА.

Оригинал

Освіта.ua
23.12.2015

Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Нет комментариев

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!